дів мовчки, слухав, та чи ј чув шчо. По виду можна було помітити, шчо јого голову клопотали неабијакі думки. Перервав јіх Дмитренко својім зичним голосом:
— Геј, ви! гукнув він з рундука, на гласних: сьуди јдіть!
Гласні підіјшли під рундук поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозоју, јак сиділи, так і зосталисьа.
— А скільки вас? питаје становиј.
— Та скільки ж? — обізвавсьа передніј, волосниј писарь, скинувши очима на купку товаришів-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого — пјать, та двоје з Свинок… Оце ј усі!
— Ага, бач — Никихвор Іванович… Здорові! — кивнув становиј головоју Чіпці.
— Доброго здоровја, — одказав, підводьачись, Чіпка, ј зньав шапку.
Лоза за ним устав; скинув і собі шапку.
— А шчо ж це ваші сьуди всьакојі наволочі понасилали? — питаје Чіпки становиј.
— Јакојі наволочі? зиркнув Чіпка, та, трохи спустивши голос, додав: перед богом усі рівні…
— То ж перед богом, а тут — перед льудьми…
— Та ј перед льудьми — все одно… Усе таки смілівіше, јак свіј коло тебе… А то: ви собі в будинок позалазили, та ј балакајете в холодочку, а тут — печись на сонці…
— Хто ж вам велить пектись? Узьали б, та ј увіјшли в коридор.
— Спасибі. Шчо громаді, те ј бабі.
— А ви, капустьані голови! — покинувши Чіпку, повернувсьа становиј до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сьуди поприлазили? Шчо ви тьамите?… Ну, шчо ти, Свербиносе, тьамиш?… визвіривсьа Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од которого так і несло горілкоју. — Кис би собі в Хајки в шинку… Ні, в гласні преть-
