Громада слухала мовчки. Становиј шче раз обернувсьа; шче раз рајів вибірати панів; попрошчавсьа з Чіпкоју, моргнув јому — може, ј він у гласні; сів на обивательські коні, — покотив з Пісок.
Не вспів він одјіхати, јак громада загула:
— То це так! усе панів та ј панів!… Шче вони нам ве ввірились? — гукали крепаки.
— Толкуј, дурні! — гримаје на них козачиј писарь. — А хто ж в управі робитиме?… ви, чи шчо! Хіба хто знаје: јака там робота?
— То најмемо такого розумного, јак ти, то ј робитиме, — кольнули јого крепаки.
— Та воно так… Тільки хто јого знаје, шчо там за робота…
Довго шче јшла розмова між громадоју ј писарем. Довго слухав Чіпка, мовчки. Громада росписувала темними колірами панів; писарь — хоч не оступавсьа, а все таки стојав на тім, шчо без панів нікому буде діла робити, шчо діло невідоме, шчо в гласні треба вибірати притьмом панів…
— А моја рада, не видержав Чіпка, така: јакиј не је хазьајін, а все крашчиј від најмита… А шчо те земство невідоме, то воно кожному невідоме… не було јого, — не знали ј пани. Оже на те бог чоловікові ј розум дав, шчо б до всього діјти.
— Правда, правда! гомоніла громада.
— Пани вами, льуде добрі ј так довго правили… поправтесь шче сами! Все таки своја рука — владика. Вони не поклопочутьсьа за те, шчо б усім було добре… Всьака за себе… А в нас шче вони ј родичі всі… Один одного стережуть. Ось цеј… (Чіпка ткнув пальцем у тој бік, куди појіхав становиј…) у мене хліб-сіль јів, а за панів руку тьагне…
— Еге ж, еге… Вони, — јак ті свині: одно за другого, — гула громада. — Коли ж так — шабаш, братцьа! Годі јіх!… Дивись, — бісове зільльа: јого з огорода, а
