— Гарну дочку викохав Гудзь! Не даром він јіјі на запорах держав… Хорошу… Коли б був знав, проламав би ј запори, та вкрав.
Гальа почула це, засоромилась, прихилила двері.
— Гальу! гукнув Чіпка: — чого ти тікајеш? Бојішсьа, шчо б Петро Јванович, тепер бува не вкрали?… Не біјсьа: ја не дам.
— Ја ј сама не дамсьа, — одказује Гальа, висунувшись з кімнати.
Тут саме з надвору забрехала собака.
— О, та ви, мабуть, справді бојітесь, шчо собачньу позаводили, — жартује становиј.
— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Гальа, зашарившись.
На сім слові в хату вступила бідненько зодьагнена дівчина, — та бачучи, шчо не туди піјмала — стала мовчки в порога.
— Здорова! привітав јіјі Чіпка. — Чого ти?
— До тітки Мотрі, — одказала засоромившись дівчина.
Мотрьа почула, вијшла з кімнати, поклониласьа низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницьу дівчину, та обидві вијшли в сіни. Незабаром Мотрьа назад увішла, а дівчина пішла з двору. То була головина најмичка: јіјі послали нишком довідатись, — чого становиј пријіхав.
Гальа тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останніј погльад, на прошчаньньа з землеју, воно посилало в світлицьу, де сиділи, мов давні пријателі, становиј — на покуті, багатирь-козак — навпроти, на ослоні. Розмова не клејілась: перескакувала з одного на друге, јак скаче легенька борона по грудньастіј рілі. Гальа подала чај. Заходились пити. Розмова зовсім обірваласьа. Чіпці, јак хазьајіну, стало ніјаково.
— Так јаку ж ви нам новину привезли? зачіпаје він, сьорбајучи гарьачиј чај.
— Добру — дльа добрих льудеј… А ваші пісчане такі
