землі, понівичені, зубожені, темні, — јакісь каліки, а не льуде, без памјати про бувальшчину дідів својіх, котрі добували кровју „славу та вольу“, без памјати про самих себе, з страшноју злістьу в гарьачім серці, з палкими на вустах прокльонами, котрі вони посилали на тој бік… Здајетьсьа, јак би не глибокиј јар, одна б ватага кинулась на другу — ј полиласьа б річка чорнојі крові, потопила б правого ј винуватого… Заслані полудоју очі, під ту страшну різанину, не розгльаділи б де свіј, де чужиј, — кров би лиласьа, трупи б тліли — та ситили ј без того ситу земльу… Оже цього не сталосьа… За те — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, шчо јім підверталосьа на очі!
Самому царькові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обіјшлось усе це не даром. Останнього січовика, јак косоју, скосила думка про невольу: Василеві Семеновичу Польському „божевільна вольа“, правіжка грошеј пісчанами, не дали віку дожити… Злість, перельак разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили јого на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — в домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилоју ј дома; оплакав доморослиј писака Озерськиј свого давнишнього ворога, а тепер пријательа, в „Московських“ газетах. Нестало ватажки, — зажурились підручники… Шчо тепер робити? з чого јого почати, шчо б насижених міст не втерьати? Хто порадить? хто заступитьсьа?…
Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з својіх — нікого такого немаје; та ніхто ј не хоче. Колись було трохи до біјки не доходить за те місце, а тепер — кожен шукав собі теплого місцьа, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. „Шчо по титулі, коли чортма в шкатулі!“ не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожньаласьа, та ј спорожньаласьа, — доложити тепер јіјі не було ні снаги, ні способу. Оже предводительа, та шче ј свого, таки треба!
