А тут батько ј мати не спречалисьа… Мабуть, шкода стало дитини, јак вона з коханьньа побивајетьсьа… Та хіба трохи без коханьньа беретьсьа?… Рідні забороньуть, коли спізнајетьсьа з нерівнеју… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка міј моторниј, удатниј, золоті в јого руки ј голова не аби-јака… То шчо ж? все ж таки нерівньа!… Перші, кажуть, льубошчі — дурниці… А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!… А може вона не така… Здајетьсьа, Гальа добра… От мене ј не кохаје, а јак жалује? Ох, боже, боже! пошли јім шчастьа, господи! Мені шчо, старіј? аби вони не нарікали на дольу… Ја вмру; јім жити… Хоч би ж хоч умерти спокіјно!
Отакі думки, јак легенькі хмари серед јасного дньа, перепливали в голові старојі матері. Оже, јак там: сонце тепле та јасне, — підплили хмарки в гору, проньав јіх гарьачиј јого світ, побілив јіх, ростопив, повінув теплиј вітрець — розвіјав… Так і тут: дольа світила та гріла, ј не давала простору та волі смутніј думці кинути темну тінь на јіх шчастьа… Мотрьа більше раділа, ніж журиласьа, ј весело погльадала на дітеј, јак вони голубились.
А вони справді јак ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить шчо, а в нејі вільна хвилина, вже вона коло јого, — коли не помагаје, піддержује шчо, то так стојіть та дивитьсьа; чи вона робить, — він з рук хапаје, шчо б јіј легше було.
— Гальу! најми најмичку, — каже він, дивльачись, јак вона втомиласьа коло печі, золінники вергајучи. Не вже все те тобі својіми руками ворочати? Ти ј коло корови, ј коло печі, ј коло шитва, — та все одна, все сама…
— Најмичку? питаје, здивувавшись, Гальа. На вішчо? Шчо б вона својіми нечистими руками тобі страву готувала? Хај јіј!
— Пожалкуј себе, Гальу — свого здоровја…
