јака мати, така ј дочка: јаблуко від јаблуньки не далеко одкотитьсьа… Утопить він своју голову, та і моју разом! Чује ј вішчује моје серце…“
Обидві матері були такі, шчо хоч би ј назад, — та нічого робити: діло прильудно було зроблено.
На другу недільу молодих повінчали.
На радошчах Максим таке весільльа справив, шчо шче ніхто ніколи ј не зазнаје. Цілиј тиждень музики грали; ноги не спочивали; варена та запікана річкоју лиласьа, а шчо вже простојі, то хоч купајсьа… Льудеј најшло — видимо-невидимо: ј прості, ј москалі, ј Сидір там між ними; ј старшина з писарем, засідатель з својіми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігде пальцем просунути ні в хаті, ні на дворі… Максим либонь шче ј станового дожидав, — та становиј чомусь не пријіхав.
Грицько, — підстароста, — дивувавсьа тому багаству, шчо так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Јого аж заздрість розбірала. Дивувалисьа ј завидували Чіпці льуде, не меньше Грицька. „І јак таки за такого ланьцьа, та вијшла така багачка, јак Гальа?!“ Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, шчо воно таки шчось не певне: видно, чортьака ј тут јакогось кгедзика вкинув! Та дивльачись на Гальу, шчо сиділа коло Чіпки, јак макова квітка, знај перешіптувались, та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом од Максима по повніј випивали, та примовльали: „Дај же, боже, шчо б наші молоді живі та здорові були, — в шчасті кохалисьа, в роскоші купалисьа, до самого віку нічого лихого не знали!“ — Шчо б знај багатіли та с переду горбатіли! — додав староста Јаків Кабанець, такиј удатниј до тих приказок. — Бесіда залиласьа протьажним сміхом, а жінки, жартујучи, давај штовхати старосту кулаками межи плечі, примовльајучи: „О, шчо б тебе!… шчо б тебе!…“ А староста, не вважајучи на духопе-
