У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У недільу були огльадини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичају: појіхав сам і вблагав Јавдоху појіхать на огльадини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла јому очі вбога Чіпчина хата ј старенька, бідно зодьагнена, мати. Не так на те Јавдоха гльанула: не так воно вразило јіјі горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та јого хата низенька ј тісна, јого мати згорблена, стара, висушена гіркоју нуждоју та лихом, — розкорписали хижу, падку на роскоші та на прибуток, натуру Јавдошину.
Јак вернулисьа з огльадин, вона накинулась мокрим рьадном на чоловіка. Максим, добре знајучи јіјі натуру гарьачу, воркотливу, вијшов з хати та нарошне довго корписавсьа коло хазьајства. Тоді Јавдоха прискіпалась до Галі:
— Ну, так! придбајеш, дочко, свекруху, — на ввесь світ… Господи! На ніј і обличьчьа льудського не знать… Від злості, аж скривиласьа; висохла, јак суха тараньа…
— Та то, може, вона вам, мамо, так на першиј погльад здаласьа, — одказује Гальа.
Так куди!… Кинулась Јавдоха в жаль та сльози.
— Јак би знала, моја дитино, таку лиху годину, — јак би знала, шчо таке в јого застану: крашче б тебе до віку з непокритоју косоју водила, ніж таке бачити!…
Не вподобала ј Мотрьа Јавдохи. Вона здаласьа јіј гордоју, бундьучноју, недоступноју… „Пані… пані! — шептала Мотрьа. — І чого встрьав сьуди Чіпка?… Уже
