Јому знај привиджувалась Гальа, весела, јак јасочка, — јак вона буде бігати по хаті та порьадкувати… Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці, ј викликало цілиј ріј… Јому вже ввижајетьсьа, шчо він розвалив оцьу хату, а заложив нову, з світлицеју, з хатиноју, з великими вікнами… „У хатині ми будемо жити, — радитьсьа він з Галеју; мати, мабуть, не злазитиме ј з печі; а світлицьа — чужого чоловіка приньати…“ — Добре, Гальу? — Гальа засилаје јому погльад згоди… Пересновујутьсьа јого думки з јіјі думками; викликајуть усмішку, радість… Добра надіја пестить јого серце. Чіпка забуваје давне житьтьа, забуваје все, шчо було-минуло: на легеньких крилах прудкојі думки несетьсьа він у перед, далі… в рај тихого шчастьа…
Мотрьа думала те ж про Гальу. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. „Господь јого знаје… — думала вона. Хоч би ја јіјі бачила коли, хоч би чула јіјі мову, голос… Може, там така, шчо ј не приступ; а може з тих, шчо аби завјазати світ парубкові, а то ј кине, — другого знајде… Між багатирками ј такі часом бувајуть… Звісно — з жиру! Виросте в роскоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану; не кололо білих рук об кольучу стерньу, — все те најмички… А тут побаче, шчо все те треба својіми ручками та пучками… візьме, та ј кине… Хіба тепер јак на світі стало?!
Від таких гадок сердешна мати знај перекидалась з буку на бік, та важко зітхала.
— Ви не спите, мамо?
— Ні, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так… усе думки такі лізуть у голову…
— Не журітьсьа, мамо!
