сердешна мати не знала спокоју ні в день, ні в ночі…
— Бозна шче јака невістка буде?…
— Та шчо невістка? Хај јака вона собі там не буде; а він, јак син, повинен не дати в образу ріднојі матері.
— Та бувајуть, Грицьку, такі, шчо ти јіј хоч кіл на голові теши, а вона — јак тіјејі, та ј тіјејі…
— Ну, в мене б вона не тіјејі заспівала.
— То ж то в тебе.
— А шчо ж? Це б то попустити, шчо б чорт батька зна-шчо мојеју рідноју матірју верховодило? Ні, мабуть би прикусила вона јазик, сціпивши зуби!
— Шчо ж, јак би оце в тебе ј справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така… Ја знају, шчо ти б і матері мојіј догодила, јак мені…
— То шче, јака б мати була.
— Та ти всьакіј матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна льудина?
— Та ја за бабу Мотрьу нічого не кажу. Спасибі јіј, вона така добра до нас, не мов рідна. Ја кажу за других. Он, у Василенка: на ві-шчо невістку перевела? Јак ішла — калина калиноју була; тепер, — јак з хреста зньата! Он-то јакі бувајуть свекрухи!… Такіј сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіпльалосьа; одна думка нанизувалась на другу, — то зіходьачи на льудеј, то звертајучи на Чіпку.
— Ти ж мені роскажи, јака там молода, — вже льагајучи спати, каже до чоловіка Христьа. І де він јіјі видрав?…
— Та вже ж побачимо, шчо там за цьацьа така, — то ј роскажу, — одмовив Грицько, ј собі вкладајучись.
Рано з вечера погасили світло син з матірју. Рано з вечора вони польагали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не јшов обом јім на думку.
