ра вдаласьа, шчо ніколи ј слова насторч не скаже!
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати! допитујетьсьа Христьа.
— А хочетьсьа знати? хочетьсьа?
— А вже ж хочетьсьа…
— Ну, хај же кортить, коли хочетьсьа…
— Ну бо, кажи; а то ј Грицька в старости не пушчу.
— Та ја ј сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, каже Чіпка: треба признатисьа… Знајете Гудзівну?
— Јаку? Одарку? питаје Христьа.
— Ні Гальу.
— Јаку це? питаје Грицько, роздумујучи.
— Москалеву дочку… того москальа, шчо на хуторі живе.
— Не зна-ју, — одмовльаје з протьагом Христьа. — От, дивись: ј потеліпавсьа ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!… І чого јого туди понесло?!
— Понесло… усміхајучись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку: підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гульашчиј день буде.
— На суботу — можна.
— Гльади ж, Грицьку! А поки шчо — прошчавајте! Шче треба в одно місце бігти…
Чіпка пішов, Грицько з Христеју завели розмову про јого.
— От, дивись, Христе: таки будуть льуде з цього Чіпки! Оце одружитьсьа, а жонатому, — звісно, — вже не те, шчо парубкові…
— Хіба јого не видно ј спершу було, шчо він чоловік путьашчиј? Чи до роботи, чи до мајстерства — до всього вдавсьа;
— А пив же та волочивсьа јак?! згадав Грицько.
— Молодиј був — дурниј, а постаршав — за розум узьавсьа — одказује Христьа.
— От тепер і старіј Мотрі таки спочинок буде, а то
