думавсьа…“ І хочетьсьа јіј попитати јого. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
— Невістку, кажеш, візьмеш, сину?… тоді заживу, јак у бога за дверьми? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, шчо свекрусі ј сорочки не випере…
— Та може, сама таки ј не буде прати, — одмовльаје Чіпка.
— А хто ж? аж з льаком спитала Мотрьа.
— Најмичка.
— Јаку ж ти там грапиньу задумав брати, шчо шче ј најмичку до нејі треба?
— Грапиньу, мамо, — усміхајучись, каже Чіпка.
— Не високо лишень несисьа, сину, а то јак пријдеться падати…
— Нічого, мамо, високо нестисьа: ја візьму жінку, јаку мені треба.
— Та шчо це ти — сміјешсьа з матері, чи шчо? Чи справді знајшов собі пару?…
— Знајшов.
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрьу, бува, Шрамченкову?… То — багачка, та гордовита, сину. Не рају ја тобі јіјі брати… Та својім багатством шчо дньа тобі очі вибиватиме…
— Ні, мамо: не Мотрьу, а Гальу.
— Јаку Гальу?
— Знајете, мамо, москальа Гудзьа?
—Того, шчо на хуторі?
— Того самого.
— То шчо?
— Дочку јого, мамо…
Мотрьа задумалась. Смуток заслав јіјі погльад.
— Не знају ја, моја дитино, тијі дівчини… Хто јого зна, — шчо воно за льуде, ті москалі… Знају тільки, шчо замолоду він те тільки ј робив, шчо пив, та гульав, та волочивсьа. А јак отдав батько в москалі, то про јого ј слух запав… Вернувсьа жонатим і багатим… Жінка јого либонь
