шче моје від мене не втече, наздожене мене… Ні, ја не хочу!… Чув, Чіпко? Не хочу ја ні нужди, ні лиха… Хај јому цур, хај јому пек!.. Не хочу!… От, тільки шчо: чи твоја мати сердита? чи не буде вона мене лајати?…
— Ні, Гальу… Ніколи сього не буде, шчо б хто сказав тобі ј слово на-криво, — не тільки шчо… Та ти така, шчо мати моја, јак побачить тебе, то більше вподобаје, ніж мене.
— Јака ж ја? прьадучи веселими очима, допитувалась вона.
— Така… жартував Чіпка.
— Јака — така?
Чіпка кинувсьа јіјі обнімати…
— Гльади ж мені! гльади! Тільки одуриш… і свариласьа на јого својім маленьким, білим пальчиком.
Довго шче вони отак льубовалисьа та миловалисьа. Потім — обідали. По обіді радились, јак сказати батькам. Та вже над вечір Чіпка пішов до дому.
Мати стріла јого на дворі з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цілиј день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене стару ?… Господи, твоја вольа!… То, бувало, хоч у день дома; а тепер — понудивсьа до обіду, а там і скривсьа плечима ј очима… На вішчо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам гльадіти?..
— Не візьме јого, мамо, біс! весело одмовльаје Чіпка.
— Та ј тебе б не взьав, коли б навідавсьа хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, шчо в таку негоду гибне на дворі…
— Підождіть, мамо: ось јак візьму жінку, — заживете тоді: јак у бога за дверьми.
— Тоді то те ј буде! страчујучи гнів, журливо вимовльаје Мотрьа, увіходьачи в хату. За неју ј Чіпка увіјшов.
„Шчо це він мені все плешче: жінку, та ј жінку? І вчора — жінку, ј сьогодні — жінку… може справді на-
