— Чіпко… голубчику… Признавајсь, льубиш?…
— Льубльу, Галочко…
— А скажи: покинеш?… Покинеш таке житьтьа?… допитувалась вона Чіпки, загльадајучи јому в вічі.
Чіпка мовчав. Він льубовавсьа јіјі веселим голосом, налитими радістьу очима. Вона ж — не переставала шчебетати перед ним, јак та ластівочка.
— А јак ми заживемо з тобоју! јакі порьадки заведемо!… З ранку — ти будеш хазьајнунати коло худоби, а ја — в господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Ја не льубльу конеј… воли краші… Воли таки смирні, тихі… А корова шчо б мені безпремінно була! Чујеш? Ја ј не піду за тебе, јак тільки корови не купиш… та шчо б з тельатком!… Шчо ја пак казала?… От уже ј забула… Бач!… Так ото ранком ми будеми поратисьа; потім пообідајемо, спочинемо; потім упјать ти шчо небудь зробиш, поки вечір; а в вечері ја вечерьу зварьу… Уже таких мньаких та пухких галушок зварьу, шчо губами можна буде јісти… І все в нас буде тихо, мирно: — ні лајки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лајатись?
Чіпка осміхнувсьа.
— Чого ти сміјешсьа? Ти, мабуть і битисьа будеш? А ја, дурна, питају, — чи будеш лајатись… Гльади мені: тільки будеш мене зобіжати, — то ја тебе покину…
— Та годі тобі, Гальу, про це думати! Јак можна таку зозулечку лајати, або бити? Ти, јак те сонечко, закрасиш моју смутну хату, розвеселиш матір…
— Ба! У тебе ј мати је? А ја ј забула…
Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тьажкојі думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Гальа знову веселенько зацокотала.
— А твоја мати — стара?
— Ні, не дуже… Лихо тільки јіјі зостаріло, та нужда молодого віку…
— А ја, Чіпко, не знају, шчо то таке лихо та нужда… Росла ја в доволі, не знају того нічого. Хіба, може,
