коју — ј задивиласьа в пусте та німе поле, шчо геть-геть чорніло та сивіло перед јіјі очима… Ніколи вона не здаваласьа Чіпці такоју хорошоју, јак тоді… Він перекидав погльад то на розідрану спідницьу, то на намисто, шчо роскотилосьа по всіј хаті… Јому жаль було својејі льубојі Галі; сумно од такого гіркого житьтьа; а в душу закрадавсьа острах, не було сили — разом всього покинути…
Гальа не довго мовчала. Погльанула вона на знівиченого јіјі словами Чіпку, шчо сидів, мов у воду опушчениј, бојавсьа підвести на нејі очі, — ј жаль проньав льубльашче дівоцьке серце.
— Чіпко! льубиј міј! молила вона. — Покинь!… Заві-шчо ж ја тебе покохала?… Покинь, міј голубе!…
Та підіјшовши до јого, льубо загльанула в вічі.
— Побачу, Гальу… може покину… Подивльусьа… А јак не можна буде?!…
— Ні, покинь! Чујеш: покинь!!… А то ја сама задавльу тебе својіми руками… — нестьамно белькоче вона, обвивши јого шију руками, та обдајучи гарьачими поцілунками.
— Добре, Гальу!… добре, моја рибонько! — шепче, нестьамившись, Чіпка, пригортајучи Гальу.
— Ну, а тепер — з хати — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матірју буде!
Чіпка хотів шчось сказати, та Гальа не дала.
— Іди, јди! јди, јди!
Та взьавши шапку в одну руку, а за Чіпчину схопивши другоју, — поволокла јого з хати.
Нехотьа потьагсьа Чіпка. Нічого робити — треба іти!
Провела јого Гальа за хвіртку; зачиниласьа ј зашчіпнулась.
Поволіксьа Чіпка від двору тихо — по-малу, ледве переступаје ногами… У похиліј голові борьукались веселі надіјі з невимовноју тугоју. Јак здумаје він, шчо Гальа не переможе батька-матері, не вдастьсьа јіј јіх умо-
