шумить, дзвонить; — јак серце раз-поз-раз тіпајетьсьа, наче збірајетьсьа вискочити… Не знајучи јак, з чого почати, він вхопивсьа за першу думку, на силу вимовив: — Коли ж це?… јак?… за кого?…
— Тоді ж… того самого дньа, јак ти пішов… Москаль Сидір зоставсьа в нас, та в вечері попилисьа з батьком, та ј…
— Та ј шчо батько? перервав Чіпка.
— Іди, каже… не вік дівувати… Ј мати рајуть: іди!… Сидір, кажуть, чоловік хорошиј, тихиј…
— А ти — шчо? аж кричить Чіпка.
— А ја?… Не льубиј він мені, — кажу јім…
— Шчо ж вони?
— Годі, кажуть, усе льубого, та милого дожидати… і то гидкиј, і то не гарниј, не льубиј… Поживете, — польубитесь…
— Со-баки! — гримнув Чіпка на всьу хату. Гальа на јого гостро гльанула.
— Де він живе? грізно одрубујучи кожне слово, запитав Чіпка, а в јого очіх засвітило шчось страшне.
— Не знају…
— Убју… заріжу… задавльу!… Скочивши з місцьа, кричить він, бігајучи, јак несамовитиј, по хаті, та скрегочучи зубами.
— Тьу-тьу!… тьу-тьу!… одмовльаје Гальа, підвівши голову. — Шчо це ти: здурів, чи шчо?… Тільки хоч пальцем зајми јого… то не бачити тобі мене, јак свого уха!
Чіпка схаменувсьа. Опустивсьа на стулець; звісив на груди важку голову.
— Бач… јакиј ти! каже јому Гальа. — Бач јакиј?!… Јак же мені за такого јти, коли він так безневинно візьме, та ј заріже чоловіка?… Јак ја за такого піду?… Пријде така година, шчо ј жінку задавить… кинетьсьа ј на нејі, јак скажениј…
