— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на тој бік устала?
— А тобі шчо за діло?
— Галочко!
— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити …
— Галочко!…
— Геть, одчепись!…
Устала вона од јого; одіјшла; сіла крај вікна, шчо виходило прьамо на поле, та ј послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускајучи крајі својі на земльу. По личку јіјі, сумному, та жовтому, раз-по-раз пробігали јакісь смужки. Чіпка дививсьа на нејі, та дивувавсьа, шчо з нејі сталосьа… А вона не спускала очеј з вікна. Чіпка бачив, јак вона поблідла, јак заблишчали в нејі очі — јак дві гарьачі сльози скотилосьа по личку… до долу. Він дививсьа на все це, а серце јого, неначе хто давив… у лешчатах, — так јому було больаче, та трудно…
— Гальу! рибонько моја! чого ти плачеш? питаје він, підступивши до нејі. — Чому ти не повідајеш мені свого горьа?
Гальа закрила очі руками, захитала головоју… Чіпка присунувсьа до нејі.
— Галочко!… льубаја моја!
Вона схилила на косьак голову, стиха плакала.
— А ја думав… каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови јіјі. — А ја думав: піду до нејі… провідају јіјі… Мати скребе голову: женись, та ј женись!… дівчат мені раје… (Гальа притихла, наче заснула). Та не пријмаје јіх моје серце… Піду, думају, до својејі голубоньки… скажу јіј…
Та тихо схилившись, злегенька поцілував він Гальу в незакриту шчічку.
Гальа здригнула, підвеласьа… Очі заплакані; личко
