Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! „Не чуть же було, шчо б і двері скрипнули“, подумав він, і став прислухатись. Було тихо кругом, јак під землеју… „Утекла!“ промовив він сам до себе; засунув надвірні двері ј тихо побравсьа в хату, де спало пјане товариство.
Довго шче качавсьа він на лігву; прислухавсьа, јак стукотало серце; чув, јак барабанив дошч у вікониці; — јак півні викрикували; — братчики з просонньа бурмотали; думав, — јак це воно випало так несподівано; радів, јак дитина играшці; дивувавсьа, јак злодіј, шчо вкравши в старцьа торбу з цвілими сухарьами, знајшов у ніј страшенну силу грошеј… Тільки перед світом запльушчив очі — і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дошч не вгавав, а по вчорашньому сіјав, јак крізь сито, ј поривав до сну.
— А ну! рушај, братцьа, — пора! гукнув Лушньа на всьу хату, скочивши на ноги.
Одно за другим стало товариство рушати. Один Матньа не підводитьсьа. Другі повиходили в сіни; повмивалисьа водоју, шчо стојала в діжці; знову ввіјшли в хату. Матньа шче лежить, та зіхаје на все горло. Не забаром до них і хазьајін пријшов.
— А шчо, дьадьку Максиме, — пита Матньа, розвернувшись, јак кнур, на барлозі: — чи буде чим похмелитисьа?
— Хиба ж тобі так у горло ј лити? — одказав замість Максима, Лушньа.
— А хіба мені дорого встати?
Та з цим словом, швиденько скочив на ноги, та — нечесаниј, роскудланиј, з заспаноју, невмитоју пикоју — так і сунувсьа за стіл.
Максим поздоровавсьа з панебратчиками, вијшов з хати.
— Та воно б уже годилосьа ј поприбірати, — сказав хтось з гурту. — Ач, јаке рајно!
