кав у темрьаві. А темрьава стојала страшенна, чорна; дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч јак не пришчурьував својіх бистрих очеј, јак не придивльавсьа, шчо б розгльадіти, — јак воно в москальа в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед јого очима.
Коли це, — чује Чіпка, — рипнули двері. Чіјась тиха поступ зашомотіла в сіньах. Чіпка одкрив верхньак, потьаг льульку — огонь осіјав сіни ј… диво… перед Чіпкоју стојала Гальа! У тонкіј, білиј сорочечці, трохи росхристаніј, в одніј спідниці, з роскинутими косами, шчо, јак дві гадини, спадали на јіјі білу шију і спускалисьа на, мов, виточені з білого мармору плечі, — стојала вона перед ним, јак русалка з кухликом у руках.
— Гальу! тихо скрикнув Чіпка.
— А ти чого, безувіре, тут у сіньах кадиш? Напер, — кажеш, — повні сіни, шчо ј дихнути не можна! зашчебетала вона, пізнавши Чіпку.
— Галочко!… чого ти боса вијшла?… Тепер дошч, кальука… покальајеш својі білі ніженьата…
— А тобі шчо за діло? Хіба ти јіх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Гальу, — шепче стиха Чіпка, ледве переводьачи дух.
— О, ви всі льубі та жалісливі… А льудеј, јак куреј, ріжете! — промовила вона сурово.
Голос јіјі окликувсьа гнівом, докороју, огидоју. „А твіј батько? подумав Чіпка. — А сама ти?… трохи не одказав, — та јазик став руба, в грудіх дух сперло.
— Хіба ми ріжемо? ледве вимовив, перевівши дух: ми тільки рівньајемо багатих з бідними…
— Рівньајете?!… Геть! пусти! ја кухоль виполошчу…
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подавсьа в сіни. Гальа вијшла на рундук; линула воду з кухльа; а дошч јіј пороснув прьамо в вид.
— Ух! задрижавши, скрикнула вона; — јаке холодне… Та мершчіј у сіни — прьамо на груди Чіпці, котриј одніјеју рукоју державсьа за одвірки, а другоју за двері.
