радиј. Знај, насвистује крізь зуби веселу пісньу, попихкујучи льульку. Робив він у хліві корито дльа свинеј. За цілиј день і в хату не навертавсьа. На силу Мотрьа докликалась обідати, јак уже вечеріти стало.
— Шчо це ти, сину, так пристав до того корита, шчо ј јісти забув?
— Та день веселиј удавсьа, мамо, — одмовив Чіпка, усміхајучись.
— Ну, вже веселиј!… Душі живојі на вулиці не побачиш.
Пообідав Чіпка, та ј знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. У ночі вже увіјшов у хату, впоравшись по хазьајству.
— Ја, мамо, не буду вечерьати, — промовив, накинув на плечі сірьачину ј хутко вијшов з хати.
— Куди ти, сину? — питаје јого на вздогін Мотрьа.
Та сина — поминај јак звали!
Мати повечерьала сама собі; льагла сопочивати.
Чіпка, вијшовши з двору, повернув прьамо в поле. Одіјшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота — ј завив, јак пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугіканьньа. Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одіјшовши з гони, знову завив. Здалека шчось обізвалосьа до јого — мов другиј пугач. Чіпка побіг прьамо рілеју на голос, шче раз завив; — знову одгукнулосьа јому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманьачили в сивому тумані јакісь темні тіні.
— А хто там? обізвавсьа чоловічиј голос.
— Пугач! на ростьаг, гукнув Чіпка.
Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало льудську постать. Шче далі — Чіпка пізнав Лушньу, Матньу ј Пацьука. З ними шче було чоловіка пјать невідомих.
— Добре здоровја, панове товариство! привітав јіх Чіпка.
— Здоров! — одказали на јого витаньньа.
