Була темна осінньа ніч. Дошч, јак крізь підситок, сіјав — густиј та дрібниј; з землі вставала важка пара, закутувала все в своје вохке запинало, котре не давало бачити, шчо діјетьсьа на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче в мертвому царстві. Під таку годину завжде важко дишетьсьа, сумно живетьсьа. Добрі льуде, аби смеркло, мершчіј засовујутьсьа по својіх домівках; з вікон низеньких сільських хат блискаје світло јакимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всьак не знаје, шчо роспочати — јак би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латајуть, другі — рукавиці плетуть, треті — шчо инче… Жінки та дівчата, — то прьадуть, то сорочки шијуть. Діти, позалазивши на піч, дрімајуть… У хаті тепло, тихо, — хоч і не јасно: серед полу на перекинутім горшчаті ледве блишчить каганчик; јак синьа горошина, темно світить накипілиј гніт… Јакісь померки окривајуть хату. Негода ј туди залазить, і там своје бере! Коли не дошчем обдаје крізь лиху осельу, та в вікна; не важким туманом нальагаје, от — јак на дворі, — то німим сумом по хаті снује, в
