все, шчо тільки стара памјать у голові задержала… Посумује, пожуритьсьа сама собі, заплаче та ј піде. А на другиј день знову теліпајетьсьа. Аж нудно јіј, јак вона не провідаје јакиј день својејі хатини… А в ночі — тільки ј думки: коли б уже швидче цьа льута зіма минала, сніги тали, польа зеленіли, шчо б можна було коло хати взьатись, лагодити, та переходити! Такими думками тільки ј жила.
От уже ј масницьа. Сонце геть високо піднімајетьсьа; граје на весну красну; гріје — вже волові ј повбока нагріје, јак кажуть льуде. Сніг мньакшаје, лід дірчавіје, чорніје; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на приспу, проти сонцьа з козачками грајетьсьа… Весноју дише…
Крепаки раді такі, шчо діждали весни — першојі вільнојі весни, шчо годі на панів робити…
— До шинку, братцьа! за вольу!… за вольу!… гукали вони, прьамујучи в шинок.
Одгульали масницьу. А тут посередник пријізжаје, уставну вводити, земльу надільаје… Крепаки перельакалисьа, шчо б з землеју часом не наділив він шче чим… другоју неволеју!… Де-хто тихенько міркује, шчо земльа цьа ј је друга невольа, шчо пани за нејі плату братимуть, на паншчину гнатимуть…
— Не хочемо землі!… не треба!… До слушного часу! гуде громада, сподівајучись того слушного часу, поки земльу вернуть јім даром, без грошеј… Вони думали, шчо царь вольу дав — і земльу подарував; а то вже сами пани видумали јакусь плату… „Та вже таки колись правда з верху буде!“ думали вони — ј стали дожидати „слушного часу…“ Підньаласьа знову буча та колотнеча. Не в одних Пісках, — гукали про тој слушниј час скрізь по Вкрајіні, по всіх хуторах, селах… Одгукувавсьа крик тој по повітових городах… Сказано, — всьуди, де тільки темниј, помучениј крепак, котрого цілі віки ніхто не питавсьа нічого, котриј був волом, шчо переорьував панські лани та засівав на пансь-
