Іван Вареник — крепак пана Польського, шчо панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Шчо з ним робити? Јак тепер јого судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувсьа: робіть, мов, з ним, шчо хочете, јак знајете… Тоді громада розвјазала діло. Јак голили хлопців у москалі: „У некрути јого!… лоб јому! лоб!…“ закричала громада. Појіхав голова у Гетманське; пішов, куди треба; одніс, шчо годилось — і „перевертньа“ прьамо з тьурми повели до пријому. Заголивши лоб, перевернули јого шче в четверте — і став він з Вареника Хрушчовим. Не забаром јого кудись погнали, — та більш він ні вертавсьа, ні озивавсьа.
Отдали Вареника в москалі перед Покровоју. А так, перед пушченьньам, породила Мотрьа сина, — та шче ј породила не аби-јак. Роди були тьажко трудні: потугувала ними Мотрьа два дні ј дві ночі, не својім голосом викрикујучи… Шчо вже не робила „довгопјата“ баба-повитуха, — ні шчо не помагало. Ледве Мотрьа на тој світ не переставилась. Уже ј не кричала ј не стогнала — лежала мертвоју колодоју… Аж на третіј день „господь јіјі помилував“: серед тихого плачу Оришчиного, почувсьа голосниј дитьачиј крик…
— Јенерал!… — зрадівши, скрикнула „довгопјата баба“.
Оришка підньала руку, перехрестиласьа.... Мотрьа важко зітхнула, опамјаталасьа. Хату обньала тиха одрада.
Јак же почули льуде про такі роди, — знову загомомоніли. Пішло знов по селу шушуканьньа, глум, тајемні страхи… Діјшло до того, шчо ніхто вже Вареника не вважав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в јого, јак стригли в пријомі. А Кирило Кнур — недалечкиј сосіда —
