— Та ј хлопці, — чутно, — співајуть, цокоче дівчина. Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміјуть; — мабуть, то бајрачане…
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горшчик, обгорнула жаром, накрила покришкоју.
— Піду на двір, та послухају, поки куліш закипить! сказала, та ј шморгнула з хати.
Мотрьа з бабоју тільки перегльанулись.
Перегодьа трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, јак у гусака, захукала в руки.
— Оце… јакиј холод, — нехај јому гаспид! Мороз прьамо, шчо з очима!… Ху! ху!… (хухукала в руки). А хлопці такојі гарнојі співајуть; а дівчата ј собі… Јак би не так холодно, та не вечерьа, то мајнула б аж туди!
— Босоніж?… озивајетьсьа Мотрьа — не то з докором, не то з радоју.
— Ні, взуласьа б…
— Так тобі вечері шкода втерьати? — сміјетьсьа баба. — Отто дівка!
— Ні, не вечері шкода, — тільки хто ж јіјі варитиме?… Та ја таки ј не хочу…
— Јак старець копіјки, — шуткује баба.
— Ні, не хочу! Бо там десь чутно ј біјку, — тільки: гуп, та гуп!… Може, то наші парубки з бајрацькими завелисьа, шчо б на чужу вулицьу не ходили?…
— То, видно, крепаки попилисьа, та не помирьатьсьа!… угадује баба.
Мотрьа важко зітхнула… — Попилисьа?… — подумала. — Хто ж јіх попојів, јак не він?… Серце в нејі зашчиміло. — Цілиј вечір була вона смутна: ні цокотаньньа веселојі дівчини, ні бабини жарти не розважали јіјі.
— Чогось мені на душі так погано, коло серцьа