Грицькові це — все одно, шчо по губах медом. Післьа цього давај він шче гірше росписувати Чіпку перед Христеју, не мов самого льутого ворога, а не колишнього свого товариша.
Јак Чіпку випустили з чорнојі, Грицько першиј приніс Христі звістку, шчо, мов викрутивсьа харцизьака, вибрехавсьа! Јак стали гомоніти по селу за голову ј писарьа, Грицько упјать першиј сповістив про це Христьу — ј христом богом присьагавсьа, шчо те діло не втікло Чіпчиних рук.
— А моје серце шче тоді шчось недобре вішчувало, — одказала на јого присьагу Христьа. — Знајеш шчо, Грицьку? Чи не віддати б нам јого жита? Шче — чого доброго — коли небудь у ночі пријде, та ј заріже за жито!
— Ото, хај бог милује! — похопивсьа Грицько. — Ні, він, Христе, не такиј уже, шчо б за те, шчо сам віддав, та ј зарізати.
— А коли при нужді та пјаниј?
— Він швидче пријде правити грошеј… Отоді, јак пријде, ја јому ј віддам жито… Та ј то наврьад!
Отак собі побалакали — ј у Грицька наче од серцьа одлигло. „Ну, — сам собі міркује: тепер уже не вернетьсьа те… не так ја јого підцьукнув!“
Оже Христьа все таки не стала веселоју. Вона шче дужче хапаласьа за своју думку… „Коли ј такиј чоловік, отаке робить, — шчо ж уже другі???…“
