те він бачив тепер својіми очима; чув својім серцем, — та бојавсьа назвати словами… Він шче тоді, в тој лихиј день, побачив шчо Чіпка справді јакијсь не абијакиј чоловік; він знав шче тоді, шчо Чіпка казав правду; він навіт згожувавсьа з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — јак та заверьуха, вривалисьа прожогом у душу; перевертали в голові думки; разбуркували в серці почутьтьа. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — ј бојавсьа… бојавсьа за Христьу: јому нікому не хотілосьа оддати своју добру, своју льубу Христьу!… Часом темнојі, довгојі ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, шчо б јого перед жінкоју вивести таке, шчо б звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав; а тільки більше мучивсьа…
А ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувсьа на јого — та давај подільатисьа з Христеју.
— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другиј день післьа крадіжки в пана, питаје він жінки.
— Про јакого праведника?
— А про Чіпку?… Ти чула, јак він тут за правду роспинавсьа, а он — шчо вијшло?!…
— Шчо ж таке?
— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові ј душу віддав…
— Не вже?!… дивльачись пильно на јого мутними очима, скрикнула Христьа — ј пополотніла, оторопіла.
— Јіј-богу!… Тепер у чорніј сидить… Он воно јакі льуде бувајуть! Подумај: на крадіжку, на душогубство пустивсьа?!!
— Господи! мати божа! јакиј тепер світ настав… ледве вимовила Христьа, та ј перехрестилисьа… Та хіба воно ј тоді не видно було, шчо з јого добра вже не ждати, — закінчила вона.
