на лаву, — так не роздьагнена, не розбута, і впала опукоју. Сльози, јак горох, полилисьа з очеј.
— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… Оришка не доказала. У нејі в думці пробігла смерть Остапова.
Мотрьа не озиваласьа; плакала мовчки. Оришка пильно дивиласьа на нејі. Серце почуло јакесь лихо; перед очима вже стојала біда… В Оришки затіпались чельусти; забігала по виду мишка…
— Та кажи!… чого ти плачеш? аж скрикнула вона.
Мотрьа утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась, і схлипајучи, переривајучи слова, стала казати: „О-о, боже міј!… не дурно він все сумниј був… мовчав… журивсьа… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврьу, та Грицька… не дурно ж це воно!.. Ој, пропала ж моја головонька біднаја!!
— Шчо ж там таке? кажи вже, не мороч мојејі голови! Про јаку се ти Хіврьу плешчеш?
— Про жінку того сучого сина, шчоб јому… ні добра, ні житьтьа!…
— Кого?
— Остапа…
— Чи ти не збожеволіла, дочко?
— По неволі збожеволіјеш, коли таке…
— Мотре! не тумань ти голови мојејі: роскажи по льудські, — шчо там таке?
— Отој волоцьуга, блудьага… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівсьа сьуди на моју голову… Господи! і за шчо ти мене отак карајеш на сім світі? — скрикнула Мотрьа, і залилась сльозами.
Тепер тільки Оришка розібрала своје лихо. Образа, гора тьажкојі образи — дочки; льудські поговори та сміхи, — все разом підньалось у голові матері, нальагало јіј на старе серце важким жалем… Вона гльанула шче раз на Мотрьу; поступиласьа назад; простогнала; сіла мовчки на піл, узьавшись холодними руками за
