Цілиј тиждень просиділи хлопці в чорніј, аж поки з города не пријіхав чиновник, та не повипускав.
— Гльадіть же, хлопці, не забувајте!… гукнув Чіпка з дороги, прьамујучи з чорнојі до свого двору.
— Добре… не забудемо! — відгукујуть ті, скривајучись в улиці, шчо вела на-прьамки в шинок.
На другиј день голосила по селу чутка, шчо прошлојі ночі јакісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, јак крьучками, з одним оком у лобі, јак у песиголовців, — убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; — звјазали голові руки ј ноги; накрили кожухом; забрали велику силу грошеј, — та ј були такі…
Загвалтувало село від крају до крају: пішли суди та пересуди, та поговірка… Настала робота јазикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…
Це, видно, господь јого караје за безневинні сльози! — јак сокироју, рубаје одна жінка серед цілојі јурби сусідок. — Просивсьа торік міј чоловік, шчо б записали в виселенці… не записав! Оце ж јому за те! Коли б шче ј писареві… Пјать карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав: запишу… на казенниј кошт вирьадьать… землі шчось десьатин з тридцьать дадуть… а тепер — так! І не записав, і гроші пропали… шчо б јому добра не було!…
Це так гомоніли одного ранку. А на другиј — чутно: писарьа ограбовано! Руки јому верьовками до ніг поскручувано; натушковано на јого зверху кожухів, подушок, — так шчо јак витьагли јого, то піт у три ручіјі льлье: а сам — мов рак печениј…
— Јак-би, каже, шче хоч з півгодини так пополежав, то задавивсьа б!
— Хто ж то такиј? питајуть јого.
А чорт јого знаје! Јакісь татари — не татари, не по нашому розмовльајуть; та сміјутьсьа вражі сини!
