— Сьу ніч пана обікрадено. Шчось дуже багато забрано… ј сторожа прибито… чи ј доживе до вечора…
— Господи-боже! шепче Мотрьа, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость… або, ј не повели, а він повів… Сам у перед іде, а ззаду голова з соцькими… А він јім шчось таке вичитује, так вичитује!…
Јак почула це Мотрьа, — поблідла на виду, заткнула в мичку веретено — та мутними очима дивиласьа на Дмитренчиху: жаль, досада, ј разом страх вигльадали з јіјі жовтих очеј… А далі не видержала, — залиласьа сльозами:
— Сину ж міј, дитино моја; крашче б ја тебе в земльу својіми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!…
— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізваласьа баба. — Може, то шче брехньа. Мало на кого не брешуть.
Не чује Мотрьа утіхи, — плаче… Далі встала, накинула на плечі стару кожушинку — ј, згорбившись, боса, вијшла з хати.
— Куди ти, Мотре? питаје баба.
Ні слова Мотрьа, — пішла, зігнувшись, мов не до нејі річ. Тьажка печаль одбираје ј слух і мову…
Сусіда, — шче молода молодицьа — јакось болізно усміхнуласьа, згльанулась з бабоју — ј нічого не сказала… Тихо та важко стало в хаті, јак у льоху… Бабина онука Христьа, — дівка сімнадцьати літ, — низенька, не красива, чогось важко зітхала на всьу хату: — зітханьньа те так і загускло, так і окрило всіх… Голова в кожнојі схилиласьа; очі в низ потупились… Кожна шчось думала сама про себе…
— Шчо то — мати! через скільки часу, глухо промовила баба. Јіјі зневажајуть, з хати виганьајуть рідні діти; а јіј усе таки шкода!…
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки шче сумніші стали…
