На дворі стојала темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місьацьа не видко, ні зорі не блишчать… Темниј морок спустивсьа на земльу — ј тут нічого не видно, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, јак у вусі: ні льудина не загомоне, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровиньачка під важкими ступньами товариства.
Пројшли вони улицьу, другу; посеред села, на третіј, одрізнивсьа від них Лушньа.
— Стіјте тут! — промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тьамку поволік ноги далі. Лушньа прьамо підіјшов до хати. То був жидівськиј шинок. Видно жид уже спав, бо нігде не блишчало світло. Лушньа постукав у вікно.
— Гершку! Гершку! відчини!…
— А хто там такиј? хтось обізвавсьа з хати.
— Својі… відчини!
— Јакі својі такојі пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівськиј голос.
— Хоч пшениці купити?
— Јакојі пшениці? — швидко одказав Гершко, ј одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацьук з Матнеју.
— Хто з ви? звідкільа пшеницьа? — питаје жид, побачивши коло вікна: — три чоловіки стојіть.
— Та звідки б не була, — на шчо тобі? Ти кажи, шчо даси за мішок?
— А-а-а… це ти, Тимохвіју! іди з у хату. А то сце хто з тобоју?
— Својі.
— Ну, то ј ідіть у хату, — тут побалакајемо.
Лушньа огльанувсьа, — не видно Чіпки.
— А де ж Чіпка? — питаје.
— Он, јак марьука, пішов, — каже Матньа, показујучи на темну пльаму, шчо чорніла, колихаласьа в темрьаві.
— Біжи, Петре, поклич! — порьадкује Лушньа.
Пацьук побіг, догнав чорну пльаму, — вернувсьа з Чіпкоју.
