дах — без шапки, босиј, ув одніј сорочці, та ј та розхрістана, јак у харцизьаки… Остапіјчиних дітеј на смерть перельакав. Гралисьа собі в дворі. На тој час јого лиха година несла. Біжить, кажуть, јак скажена собака, через город… Діти в крик; він — за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасьу, — четвертиј годок пішов, — та ј несе… На ві-шчо вже він јіјі взьав? Один бог відаје… Сказано: з кругу спивсьа! Уже в јого в очіх і чоловічки до гори ногами попереверталисьа… Ја таки ј сама бачила, шчо він по вулиці бігав. Та ј бајдуже! Кат, тебе, думају, бери: бігај, поки на своје набіжиш! Та ј іду собі… Минула вже Остапіјчину хату. Коли чују — хтось біжить за мноју, та гукаје: „ба-бо! ба-бо-о! — Чого се ти, галочко? питају. — Вона в плач, та так просить: „Будь ласка, бабусьу, ради самого бога — ја вже вам се ј те, вернітьсьа в хату та поможіть мојіј Парасочці!“ — Шчо ж там з неју? — „Та, боже міј! з плачем каже: отој шибеник, ота пјаницьа — шчо б јому ні житьтьа, ні добра! на смерть дитину перельакав… Біг через двір, та ј ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи шчо… Ја не знају: чому јого на цеп не припнуть?…“ Ја послухала, пішла. Ухожу — коли дитина лежить на полу, — та так вјетьсьа, так бјетьсьа, та кричить, не мов на јому — не доводь, господи! родимець… Перехрестила ја јого, пошептала, — одіјшло трохи… Та тоді ј переполох вилила. І таки нестемісенько він вијшов — так і виливсьа з воску!… — Та чи ја б за таким плакала та побиваласьа? Ја б јого ј з думки викинула…
— Јак же мені не плакати, јак не побиватисьа, слухајучи таке за јого? Хај би јіх у мене десьатеро, то одно в одно не вдајетьсьа; а то ж він у мене один, јак порошина в оці! Ја јого кохала, ростила, здоровја стратила, надіјі покладала… А тепер — саміј пријшлосьа по чужих льудьах хильатисьа… Хіба ж воно легко? Та шчо ј льуде скажуть: Јака, скажуть, то мати, шчо
