— Не знају, — каже вона, задумавшись. — Надіјдіть трохи пізніше, туди к обіду: може, він звернетьсьа…
— Добре. — Прошчавајте!
— Ідіть здорови.
Чіпка пішов шльахом до дому; молодицьа — в хату.
Грицька справді не було дома. В осени, упоравшись з хлібом, він порадивсьа з Христеју, та ј став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з јаким кидавсь до діла торік. Він уже свого доскочив. Чого ж јому з шкури вилазити? А коли жид даје добру плату; то шчо б сидьачого татари не взьали та на печі не лежать, — чому того тижньа ј не поробити, повагом, та роздумујучи, та розгльадајучи, на всі боки?!
Не минуло ј години, јак Чіпка пішов, — Грицько пријіхав.
— Чому це тебе вчора наніч не було? — стріла јого Христьа.
— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовльав Грицько.
— Шчо ж там таке? лихе шчо?
— Та шчо б дуже лихе, то дьака богові — ні!… Та ј доброго мало…
— Та шчо ж там справді таке? Кажи швидче! — пристаје зльакана Христьа.
— Жида Оврама обікрадено… Та це нас держали аж до сьогодні…
— Ја думала — шчо̀ там?!! — Хто ж јого обікрав?
— Бог јого знаје… Јакісь, каже, замурдовані льуде… Понадівали машкари, повјазали гаразденько всіх, та ј забрали, шчо знајшли.
— Шчо ж воно за льуде?
— Він думаје на москалів, бо по московські балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!
— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав…
— Ні, Христе: жид жидові не рівньа. Другиј жид, то таки навсправшки жидьуга; а Оврам — ја тобі ска-
