На другиј день, рано в-ранці Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно вигльадала зза обголених лихоју осінньоју негодоју груш, та рьадка прутньастих верб. Двір був просториј, чистиј, оплетениј; ззаду, на току, стојали ожереди соломи; з лівого боку чорніли грьадки та невелечкиј молодиј вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новоју цьамриноју колодьазь, — вигльадав на шльах новим високим журавлем…
Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на јого з-під загороди. Чіпка подавсьа назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехньу вибігла з хати молода, јак дівчина, молодицьа — низенька, чепурненька, та ј почала гукати на собаку. Собака одбіг на в город — та скавучав. Чіпка підіјшов до молодиці, привітавсьа.
— Добридень!
— Здорови були.
— Шчо, Грицько дома?…
— Ні, нема…
— А де ж?
— У пивниці.
— І давно там став?
— Ні, недавно… На тім, бачцьа, тижні… Ні, аж на третім… Пријіхав жид, та ј наньав.
— А коли він дома буваје?
— У пјатницьу на ніч завжде буваје… А це шчось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути, — А він вам на-шчо?
— Та треба… Хочу јому хліб продати.
