— Не питај, — јак, а питај, — чи добра! каже Матньа, частујучи Пацьука.
Тој похвалив. Матньа до Чіпки.
— Ось на, братіку, покуштуј! Ось-на! Сказано: губи злипајутьсьа, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушньа. Горілка розвјазала јазики — почались кази, та перекази…
Лушньа знову пристаје до Чіпки: чом, та ј чом хліба не продајеш?
— Не продам ја жидові, — одказује Чіпка.
— Та кому ж ти продаси јого?
— Нікому!
— А шкода! Зогніје так ні за цапову душу… ј чарки горілки не випјемо! Продај, кажу. Продај, брате! Та знајеш, — јак загульајемо.
— Не хочетьсьа, братцьа! Коли б ти знав, Тимохвіју, јак не хочетьсьа!… верзе Чіпка вже на підпитку.
— А на шчо ж воно?… Одно ж — зогніје!…
— Ну, так стіјте: піду завтра до Грицька… Коли јому не продам, то хоч так віддам…
— Тьу-тьу! Та ти крашче мені так віддај, — каже Лушньа. Ја знају, јак поверну. А Грицько — шчо? Звісно — багатирь: візьме собі, поживе, ј спасибі не скаже…
— Другому нікому не продам… не годитьсьа!
Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб, то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згожувавсьа.
— Ја з ним товаришував: ја з ним, шче малими хлопцьами, вкупі овець пасли… Хај јому на нове хазьајство. Нехај хоч він чесно поживе моју працьу, коли так судилосьа!
