господи все, шчо тільки на очі навернетьсьа. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиньу, навіть усьу одежу. Зосталосьа тільки те, шчо на јому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка, — чорна, јак у дьоготь вимочена. Босиј; голиј, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч: а перед світом, јак домовик, іде в своју пустку… Нічого нема!… Тілько ј зосталосьа, шчо в току стіжки недомолоченого хліба…
— На шчо то в тебе хліб гніје в стіжках? — раз питаје јого Лушньа. Продај јого жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде!…
— А справді, промовив Чіпка.
На другиј день кинулись хлопці вишукувати купцьа. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знајшов. Лушньа з Пацьуком метнулись по жидах. Најшли купцьа швидко ј повели на в город, де ходив Чіпка коло стіжків.
— Чіпко! гукнув Лушньа шче за двором: — купцьа ведемо.
— Жида?
— Еге-ж.
— Жидові не продам!
— Тьу-тьу!… Чому? Јакиј чорт не купив, то купив, аби гроші дав.
— Оже ја жидові не продам…
Жид пішов на вкруги стіжків обдивльатись. Висмикује колоски з середини, виминаје на долоні, роздивльајетьсьа.
— А по цому буде! — питаје тоді.
— По карбованцьу даси? каже Лушньа.
