рьа, — та більше не змогла ј слова вимовити: умивајучись сльозами, замовкла…
Довго шче Чіпка гукав, довго кричав, та витьагши з скрині материну нову білу свиту, мајнув з товариством до Гальки.
Стојала вже пізньа осінньа пора. Холодниј вітер вривавсьа в побиті шибки, ј навпростець віјав у розчинені двері, шчо покинув за собоју Чіпка. Мотрі зробилось холодно… Устала вона з печі, шчо б хоч двері зачинити. Гльане — в хаті, јак у пустці: стіл перекинутиј, горшки побиті, скриньа розчинена… Кинулась Мотрьа до скрині, — та ј охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — ј свити немаје… Мотрьа так і впала на скриньу!
— Боже ж міј, боже! скільки ја літ працьувала, скільки нічок не досипала, думок передумала, здоровја вкоротила, поки сього добра наскладала!… А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!…
Сльози в три ручіјі льјутьсьа; жаль та досада давить одурене матирене серце… На силу підвеласьа з скрині.
— Боже! Великиј заступниче! — замолиласьа, здіјмајучи руки до бога: једина надіја, једина утіха, — та ј та мене одурила!… Побиј же јого свьата твоја сила, — де він ступнем ступить, куди він лицем повернетьсьа, коли він так зневажив матір стару! Дај јому, господи, діждати такојі шани та чести від својіх діток…
Та звьазавши останнье своје збіжьжьачко в клуночок, перекинула через плече, перехрестиласьа — ј пішла до сусіди, старојі баби-пупорізки, шчо жила не далеко від јіх дворишча.
Немаје тоді Чіпці впину, немаје заборони, — бо ј у хаті нікого немаје… Так, з побитими вікнами, стојала вона на крај села пусткоју. — А Чіпка — одно гульаје, з шинку до шинку сновікгаје, та знај тьагне з
