чого-небудь з својіх, розставлених по столу цьацьок, — до хлопцьа, та бив за те, шчо тој ніби покрав, тоді јак, роздивившись гаразд, — цьацьки або стојали, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, шчо хоч не вкрав, то замірьавсьа вкрасти, бо попереставльав усе… Гірко пријшлосьа хлопцеві таке житьтьа, злість накипіла в молодому серці. Коли не вкраду, то бјуть — дума сам собі — за те, шчо посьагају вкрасти: то хај же крашче бјуть за те, шчо краду! І через рік, через дра, з малојі ту добројі дитини зробивсьа јакијсь лихиј злодіјачка, котрому нічого вкрасти все, шчо тільки близько лежало коло јого, ј божитись-присьагатись, шчо він і сном, і духом не знаје, јак воно опинилось у јого в кешені… Може хто другиј підкинув, шчо б тільки јого вибили, — виправльавсьа він. Тимошку знову за це били, тьажко били; та біјкоју нічого не взьали. — Підріс він, — став шче хижішим, шче запеклішим. Украде, бувало, јакиј пустьачок, та ј підкине другому, шчо б від себе очі одвести; а добре шчо вкраде, то так заховаје сам, шчо не знајдуть. А огльанутьсьа, стануть допитуватись, — він шче ј виказује: оттој, мов, або отта вкрала! Безневинних бјуть, а він собі нишком крадіжку поживе, та ј сміјетьсьа потајне…
Злодіјкувате житьтьа не по душі самому запеклому злодіјеві. І в такого иноді бувајуть часи, шчо оступльать јого добрі думки — мучать јого, розривајуть… Льудська совість не замираје в саміј запекліј душі. Не замерла вона ј у душі Тимохвіја Лушні. Бували такі години, коли він, згадујучи својі вчинки та безпутнье житьтьа, сам собі думав: „А може ж воно ј гріх так робити?… Може, за все те оддьачитьсьа — хоч не на сім, то на тім світі!…“
Страшно јому стало, ј разом тьажко, соромно. Тоді він, шчо б хоч трохи розважитись, шчо б погасити промінь огоньу в мученіј душі — прихиливсьа до шкльан-
