Поминув своју земльу, навіть не гльанув на нејі… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, јак діјшов він до Пісок. З неба блишчали јасні зорі; по селу — то там, то там світилосьа в невеличкі віконцьа світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі — здавалосьа горіла хата з середини… Ось і јого двір. Кругом тихо; в хаті темно; не світитьсьа… „Мабуть мати спить,“ — подумав він. „Нехај же спить!…“
І повернув до шинку.
— Сип горілки, Галько! гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?!… усміхнулась жидівка на Чіпку гльадьучи.
Він прьамо побравсьа за стіл, на покутьа.
— Не питај… давај швидче!
— Не крици, не зльакаласьа… Дивись… скільки з хоц?
— Та сип, шчо хоч, гаспидське кодло!
— Ци ти не здурів бува?… Ну?… Сип… Давај попереду гросі!
Чіпка полапав у кешені: ні кесета ні грошеј… Він скинув свиту:
— На! та давај швидче! — ј швиргонув через стіл свиту.
— Счо мені з твојејі свитки?… Вона мені не потрібна…
Один з чоловіків, шчо сиділи в шинку, та мовчки дивилисьа, шчо це робитьсьа з Чіпкоју, — підвівсьа з лави, підньав з долу свиту, стрьахнув, повернув у руках на всі боки.
— Сип, Галько! каже. — Ја за свиту карбованцьа ложу…
— Сцо ти карбованцьа! — закричала жидівка, вири-
