Секретарь змірьав јого з голови до ніг својім мишачим погльадом, котриј, здавалось, казав: — Ој јакиј же ти молодиј та зелениј!
Чіпка гльанув на секретарьа: очима вони стрілись. Мишачиј погльад не видержав палкого та гострого — і, в одну мить, перебіг на діло.
Знову мовчанка.
— Ну, чого ж ти стојіш?… І мене не держи, ј себе…
— Рука б мені одсохла от по сьу!… скрикнув Чіпка, показујучи на локіть правојі руки, — та ј повернув з хати, не доказавши.
— Ов-ва!! — гукнув секретарь у слід јому. — Гарьачиј јакиј… Гльади лиш, шчо б не опіксьа! — докінчив він, ідучи за Чіпкоју.
Судовики спершу витрішчилсь на секретарьа; потім провели очима Чіпку.
Чіпка гордо ј швидко јшов через хату. Він бачив, јак усміхались судовики, перегльадајучись між собоју ј показујучи очима на секретарьа.
— Сутьажишче! — бовкнув Чіпка в голос, вијшовши на двір. Кров прилила јому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, јак у вовка. Льуде, гльадьа јого, розступилисьа; давали јому дорогу… Він потьаг на прьамки до Пороха.
— А шчо? зустрів јого Порох.
Чіпка шче хижіше засвітив очима.
— Прокльатиј!… каторжниј!… не даром јого в три погибелі скрутило…
— Јак саме?
— Хоче пјатьдесьат карбованців… За моју земльу пјатьдесьат карбованців!! Х-хе!!! І кари на вас немаје…
— Отак воно завжде. Ти думајеш, јак воно робитьсьа?… підогріваје Порох. — Не підмажеш, — не појідеш…
