Уранці встап Чіпка з досадоју в серці, з дурманом у голові. Узьав прозьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Шче було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах пороскидані шматочки нікчемного папіру, ј цілу коробку јого, разом з смітьтьам, висипав у грубу…
— Та ј ранніј же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень… Шче нікого нема…
Чіпка сів на рундуці. Післьа недоспанојі ночі, післьа згаги, осіньньа ранкова прохолода здаваласьа јому такоју хорошоју — ніби оживила јого… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалисьа… Вранішне сонце обливало јого мньаким світом, пестило јого вид, очі, нагонило сонне забутьтьа… Чіпка захитавсьа — задрімав. Јого розбудив јакијсь гомін. Розпльушчивши очі, він побачив, — ціла купа льудеј увалила в двір. В одного зза пазухи вигльадав крајок папіру; в другого на грудіх — наче горб виріс: то оддимавсьа цілиј хліб, узьатиј з дому на цілиј день; у третього за плечима торбина… Кожен шчось росказував другому; инчиј розмахував руками: всьакого клопотало своје діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухавсьа до льудського гомону: в јого гомоніло своје лихо… Јакось не знарошне погльад јого впав на одного чоловіка. На-різно стојав він під забором — зажурениј, похньупениј. Другі посідали, сміјались, балакали… А він стојав мовчки, јак одшиблениј, і, здајетьсьа, нічого ні чув, ні бачив… Чіпка подумав: мабуть, не аби јаке діло і в цього!…
Аж-ось — хтось крикнув: „Секретарь! Секретарь іде!“
