— Дурниј же ти! Нічого доброго не знајеш. Знај, шчо тільки ј добра на світі, шчо горілка. Скільки б без нејі льудеј вішалось! А так… На, пиј! крикнув на Чіпку ј подав јому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвальује, а тут шче ј досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чујетьсьа… Усе це разом намоглосьа на Чіпку: випиј, та ј випиј! Нічого робить, — треба спробувати… Узьав Чіпка, випив… Горілка запекла, зашчипала в роті, трохи не похлинувсьа, аж закашльавсьа.
— Таки видно, шчо ти не вміјеш пити! каже Порох. — Ось јак треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, јак воду. Потім того, одломив шматочок хліба, почав зајідати…
Чіпка собі взьавсьа за хліб. Хліб — јак сухарь сухиј, насилу кутульав јого Чіпка.
— Зовсім ти нікуди кчемниј! каже Порох: — ні пити, ні јісти.
— Та јак јого отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.
— То тільки так здајетьсьа… Ось підожди трохи, пројме — сам попросиш!
Чіпка справді почув — спершу наче хто гарьачим залізом припік јого в середині: запекло коло серцьа, та ј розіјшлосьа по всьому животу… Далі — тој огонь затух, — запекла згага; јісти схотілосьа… Здајетьсьа, вола б ззів… і черствиј хліб здававсьа смашним! Трохи згодом — мов шчось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали пројасньатись… стала прокидатись віра… узьало завзьатьтьа… „То все брехньа! думајетьсьа јому. — Хај карбованцьа прохожу, хај двох, або ј усі пјать… а земльа все таки моја! Брешеш, вражиј чоловіче, земльа моја…“ І так стало Чіпці весело, не мов справді земльа вже јого, і він вертајетьсьа до-дому забезпечениј…
