про те нагадували; посеред хати вибојі, повні смітьтьа; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату јакијсь темниј світ. Гидко, не привітно! У самому кутку, на покуті, стојав невеличкиј стіл з двох дошок, на палець одна од другојі…
— Здорови в хату! привітавсь Чіпка.
— Здоров, здоров, весело задриботав Порох. — Сідај! — і ткнув пальцем на триніжок, шчо стојав коло столу, а сам мотнувсьа до груби.
У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, виньав звідти чарку ј крајець черствого хліба, покальаного в попіл.
— Оце приходитьсьа ховатись од прокльатојі сарани з свьатим хлібом! задриботав Порох. — Јак та прожра жре! не заховај тільки… Засох трохи, та сількось… Покальавсьа… І почав хліб обдувати та обтерати.
— А деж горілка? обернувсьа до Чіпки.
Чіпка підвівсьа, шчо б достати: він поставив пльашку в кутку коло порога.
— Сиди, сиди! — зашчебетав Порох, нагльадівши горілку, — ја сам! ја сам!
Узьав він пльашку, налив чарку, вилив у рот, кутульав, кутульав, розводивши јакось чудно очима, — ковтнув, попльамкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутульав, ковтнув…
— Хто се давав? — спитав післьа другојі.
— Жидівка.
— То-то, чортова душа — поганојі дала!… От, гаспидська Ривка! Шчо таки Оврам совісніше, а шчо вже Ривка… Ось покоштуј!
— Ні, не хочу.
— Чому? не пјеш?
— Та таки ј не пив досі…
— То не знајеш, јака ј на смак?
— Не знају.
