— Постој! постој! спиньа јого чоловік. — Јак ти прозивајешсьа?
— Варениченко.
— Ти козак, чи хто?
— Міј батько москаль.
— Ага… От, бач, і на бумагу не треба, — на простіј напишу… Хоч? за рубльа напишу! Ніхто тобі за рубльа не напише, а ја напишу…
— Та бог з вами! — одгрібавсьа Чіпка, не рад, шчо ј зачепив таку причепу.
— Ти думајеш, ја тебе одурьују?… Ні, шче Василь Порох нікого не обдурьував… Ти чув про Пороха? Через Пороха ј секретареві твојему не раз доставалосьа!
Чіпка справді чув про Пороха: пісчане хвалилисьа, шчо Порох не раз писав прошеніје, кому треба. Чіпка задержавсьа — ј шче раз обдививсьа Пороха.
— Ну, от же тобі за твоју нејмовірність, — пристаје Порох, узьавшись у боки: — шчо б ти на другиј раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
— „Чи јти, чи ні?“ подумав Чіпка.
— Слухај, ходім!
Чіпка повернув за Порохом у двір.
— Ја це тільки тобі дурно пишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — перше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.
— Добре, одказав Чіпка.
— То он, — дивись, — пльашка над хатоју висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок… Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувсьа з пльашкоју горілки в руках. Порох стрів јого на порозі, ввів у хату.
Хата вдарила Чіпці в вічі својеју неохајністьу. Стіни пооблуповані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, тепер тільки недоколоті під стінами дошки
