ве одмовив Чіпка на перше питаньньа, та ј повернув до хвіртки.
Гальа собі повернуласьа, скочила в двір, зашчепнула хвіртку — ј тільки чутно — закопотіла двором.
— І вона втекла!… гірко вимовав Чіпка: — не підождала… не побалакала…
Погльанув він на ворота, на хвіртку — мов би погльадом зніс јіх; похитав журливо головоју; повернувсьа — ј знову почесав далі…
Сонце вже стојало на вечірньому прузі, јак підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з польа пустиласьа до дому: корови поспішали побачитись з тельатами, ј заздалегоди подавали про себе вістку протьажним ревом. Череда нагнала отару — ј перемішаласьа… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки — ј піднімали з шльаху страшенну пильугу… Вона стојала сірим стовпом, навпроти сонцьа здаваласьа червоно-димчата. Вона закривала собоју город, — тільки ј видно було зза јіјі густого пологу — горіла на сонці золота баньа на церкві…
Чіпка ні до чого не додивльавсьа. Він ішов собі, похньупившись, тихо, ногу за ногоју посилајучи. Не близькиј світ Гетманське. Набив добре ноги, натомив думками голову; втомивсьа трохи. Јому задумалось спочити: він став міркувати: де јого на ніч притулитисьа? — Аж ось і город…
У царині нагльадів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. Не плечіх у јого на-опашки була накинута сіра московська шенельа, унизана блискучими кгудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль-не москаль, а службоју пахне. Стојав він серед двору, без воріт, і, прикривши рукоју від сонцьа очі, погльадав на Чіпку.
