на сина, — хоч нічого ј не бачила, бо в вічьчьу в нејі почорніло, затуманилось…
Чіпка подививсь на смутну, перельакану, матір — ј оханувсьа… Він бачив, шчо јого звістка впала громом на стару материну голову.
— Не журітьсьа, мамо!… не льакајтесь! — став він заспокојувать матір. Хај позиваје… Нам громада присудила земльу… Бајдуже! Ніхто тепер не вирве з мојіх рук…
— А клопоти… а тьаганина… проказала Мотрьа задумујучись.
— Сількись… А землі не дам! Зубами держатиму, — не пушчу!
— Оступајсь, сину, за своје добро… У нас же тільки ј багаства, шчо земльа та… Скільки ја попоходила, скільки ја попоносила, поки тоді оддали!… згадувала Мотрьа, јак вона добувала ту земльу.
— Кажу: не журітьсьа! — одказав Чіпка, ј пішов з хати на тік молотити.
Мотрьа посиділа шче трохи на лаві; шче перекинула в својіј голові одну думку за другоју… може б шче сиділа ти думала, јак би не засичав окріп у печі, сбігајучи кльучем на черінь… Тоді Мотрьа встала, сунула окріп — і знову стала поратись коло печі, јак і до того поралась.
Побалакали вони в тој день за земльу за обідом; побалакали за вечереју ј довго балакали, польагавши в вечері спати — ј забулись обоје… Іде житьтьа в них протертоју стежкоју: јак сьогодні, так завтра: јак завтра, так і по завтрьому… Мотрьа коло печі, та в хаті, або за корівчиноју ходить… Чіпка — на току, коло хліба порајетьсьа: молотить, та віје, та околот вјаже…
Коли так — тижнів, може, через два післьа того, јак кликали Чіпку в волость, — знову прибігаје десьатник, загадује знову јти в волость та вже не самому Чіпці, а
