ју, та ј потьаг на рідну сторону відшукувати батьківшчини.
Вертајучись до-дому через тридцьать літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, јакими кинув. Через те ј рајівсьа з жінкоју, прибувши до-дому, спродати батьківшчину, оселитись де в багатому, льуднішому місці, да ј пристројітись до торгу на ті гроші, шчо придбала Јавдоха. Коли пријіхав — і здивувавсьа. Не ті Піски, та ј годі! Ніде ні однојі земльанки, — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом крај веселиј, льудниј, — хоч і не багатиј… „Значить, більше поживи дльа грошовитого!“ подумав Максим.
— Ні, жінко, каже Јавдосі: мабуть, уже кістки зложемо на мојіј стороні… Бач, јакиј гарниј крај!
Јавдоха ј сама те бачила. Оселивсьа Максим у батьківськіј хаті.
Јавдоха крамарувала дома. Максим по јармарках јіздив, купивши коньаку. Жили собі тихо та мирно, вирошчували-пестили дочку Гальу, та в торгу кохалисьа. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору ј јасну, з світлицеју, з кімнатоју під пројізжих.
Дувујутьсьа пісчане, шчо московська служба з льудьми діје, јакими јіх робить! Ішов Максим у москалі розбишакоју, волоцьугоју, — сказано Махамедом; а повернувсьа поважном чоловіком, з багаством, з заслугами… Прості льуде з заздрістьу дивльатьсьа на Максима Јвановича, поважајуть, шанујуть, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти „нетесаного мужичьја.“ Батьушка, волосні завертајуть до јого „чајку“ попити, та пропустити чарочку — другу тіјејі „живиці-водиці“; сам становиј Ларченко, коли не јіде через Піски, завжде завертаје до Максима в двір.
Отак прожив він шчось років три, чи чотирі в Пісках. А це зразу — спродав дворишче, будинок, забравсьа, та ј виселивсьа на хутір, на батьківську земльу.
