льали, нишком та тишком, шчо б бува начальство Максимове не дозналосьа.
Тоді саме перегнали јіх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та ј засумував. Зосталась Јавдоха — ј те ж сумувала. Через місьаць подаје јіј Максим низенькиј поклін, цілује јіјі в „сахарні уста“ та в „білосніжну грудь,“ посилаје грошеј, просить, шчо б пријіхала: коли хоче, то вони ј повінчајутьсьа. Тоді вже розлучить јіх „мать сира-земльа.“
Јавдоха зібрала својі манатки, појіхала. Швидко вони ј побралисьа.
Вијшла з Јавдохи справжньа московка. Не страшні јіј ні походи, не переходи; завжде моторна, весела, до гульанок удатна. Шчо б не даром жити, не марно тратити час, вона взьалась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десьать усьакого краму, та ј перепродује москальам. А часом јакиј-небудь молоденькиј москалик підніме шчо ј чуже, однесе до тітки Јавдохи. Јавдоха пријме москалика ј подарунок… Правда, иноді ј доставалосьа јіј од Максима за ті подарунки: не раз і не два ходила вона з підсиненими очима. Та — бај-дуже! Москалі це добре знали, а все таки лабузнились до Јавдохи, а Јавдоха справльала з ними сміхи та реготи… Московка — московкоју: јіјі побјуть, а вона ні гадки!
Отак прожили вони шчось років з десьаток. Максим постарів; постаріла ј Јавдоха — краса јіјі спала, помарніла, оцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулисьа… Рада-не рада, треба було схаменутисьа. До всього того, десьать літ безпутнього житьтьа витьагли всі грошеньата, шчо Максим наскладав до паруваньньа. Треба було на-далі подумати… Оханулась Јавдоха, а через рік гојдала невеличку дівчинку Гальу.
