вана, а ја блукају тут — і думати забув!“ Та підвівши голову, чим дуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому крајі села, од вигону, стојала невеличка хатка, вікнами на широкиј шльах. Зза хатки вигльадали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькоју ліскоју. З разу видно було, шчо то плець не дуже заможного хазьајіна. Не достатки, а тьажка працьа кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, більа нејі ходили хазьајські руки; двір виметениј, чистиј; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дошчані-хрешчаті.
Недалечко від хатнього порогу стојала не молода вже молодицьа, бідненько зодьагнена, — і, розсипајучи з миски зерно, голосно скликала куреј. На томість, з хлівцьа прожогом вискочила невеличка свинка ј кабанчик — і давај похапцем хламати зерно, непідпускајучи куреј. Молодицьа спершу одгонила непроханих гостеј криком: „арьа, гладкі! арьа!“ потім того, плескала в долоні — ј штовхнула кабанчика ногоју; а јак побачила, шчо з такими ненажерами нічого не вдіјеш ні криком, ні легенькоју біјкоју, — вона висмикнула з мітли держально ј стала потьагати „ненаситну прожирь“ і вздовш і впоперек, — аж поки хруснуло держально… „От, прокльаті, каторжні!.... через них держально знівичила....“ На ввесь голос гукала молодицьа — ј кинула в свиноту надтріснутим держальном.
Саме на цеј крик у двір повертав парубок. Не вспів він шче гаразд і воріт причинити за собоју, — јак уже на јого напустилась розсержена молодицьа.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докорьала вона. — Ось до јакојі пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукаје…
— Ја, мамо, на полі був… до јарини довідувавсьа, одказав він.
Мати пильно подивиласьа јому в вічі, наче вивірьала
