вали з собоју — ј потьагли на-ніч до јого, роспитујучи: хто тут на селі багатирь, і јак хто поводитьсьа з льудьми.
На ранок — чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкарь, чухајучись, і своју пригоду росказав. Покликали старосту, кинулись за москальами… та јіх уже ј слід замело! У другому селі спродували те, шчо добули в цьому.
Прошвендьали заробітчане цілиј тиждень. Вернулисьа в город, несучи з собоју чималу силу грошеј. Шчо слід, оддали ротному, а на останьні загульали.
Такі походи хоча спершу ј будили јакось сум і острах у душі Максимовіј неправдоју, крадіжкоју, рабунком, а не чесним заробітком; — оже при такому товаристві, при гульні, та вихвалках одного перед другим својеју силоју, својеју вдатністьу, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про нејі. Усе ж таки, дльа јого непосидьачојі натури, це була робота, з котројі одному виходила користь, другому — шкода… Не те, шчо нудна шчо-денна муштра, котра — јак думав Максим — нікого не знобить, ні гріје! І він цілком оддавсьа тіј роботі… Ні один случај не обходивсьа без јого. Тут він виказував своју силу ј свіј розум. Иноді ј геть-то круто пријшлосьа, јак би не він!
За те јого рівні льубили, јак товариша, котриј нікому не попустить свого брата в образу; старші льубили, јак добру діјну корову; а начальство льубило, јак на все здатного, моторного москальа, котрого не встид послати в ординарці ј на смотру перед шче вишчим начальством показати. Не забаром Максима зробили унтер-охвицером.
