— Стој! крикнув один з москалів. — Іванов перебіг шльах, і вхопив коньа за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг по-за спиноју… „Шчо ж це воно буде?“ думав він, — та ј одіјшов у бік, подивитисьа. Другиј москаль, Јевпраксіјев, підступив до купцьа.
— Здарово купьец! А што, брат, за тавар вьезьош?
— А ти — што? Што ти, што ја тьебье стану отвьет давать?… Паді прочь!… Та ј устаје з санеј.
— Глаза імьејеш, — сам відіш! одказав Јевпраксьејев.
— Да віжу, что — салдат… Но чево тьебье нужна?
— А вот чево, купьец; вот ти тавар вьезьош; а у тьебьа јево і без јефтаво многа…
— Ну—у?…
— Да ти лошадь понукај, а не мьеньа!… Так вот відіш-лі: у тьебьа тавару многа, а у салдата — нічево… у салдата, — сам знајеш, — і душа казьоннаја… Пажьертвуј, што твоја мілость, на салдатскоје жітьјо-битьјо!
— А ти откьельева — такој?
— Да ушь откьельева, — не тьебье знать… Ми просім… Дашь, — за тавјо здоровје випјет брат-салдат, а нье дашь, — нье надо… правалівај!
— Правалівај? Ішь ти какој востриј! А ти би так і сказал… а то, вішь, лошадь астанавлівајет, словно вор какој…
— Да вьедь тьебја, барада, нье астанові, — обізвавсьа сперед коньа Іванов, — ти нашево брата і слушать не станьеш… вот что!
— Дашь? спрашівају, — приставав Јевпраксіјев.
— Во-на! одмовив купець, показујучи кулака.
— Ну, бог с табој! Пусті јево, брат, — промовив до Іванова Јевпраксіјев.
Тој пустив коньа. Підіјшов до них і Максим, та разом і потьагли лісом. Купець пильно дививсьа в слід јім і шчось думав. А це јак скрикне:
— Е-еј, ти? слишь?… как тьебьа?…
