діли бородаті кацапи-купці, і закликали прохожих, разом викрикујучи, јакі в них товари. От — базари з усьакими најідками, напитками. „От-би це в Піски перенести!“ не втерпів Максим… А це — величезні хороми з такими вікнами, шчо всього тебе з ніг до голови видно, јак у дзеркалі… Улиці широкі, рівні, каменем убиті…
— Бач, бісови кацапи! подумав Максим: јакі в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на льудське житво?! Все, шчо було на селах најкрашчого, мабуть постьагали сьуди…
Привели јіх до камјаниці — довгојі-довгојі, облупанојі, чорнојі. Постројіли в лаву перед камјаницеју. А з нејі повиходило панства-панства — і в палетах, і без палетів… Ходило те панство поміж јіх рьадами, обдивльалосьа…
— Ај да маладьец какој! — промовив один до Максима.
— Собі такиј вдајсьа! — одрубав Максим.
Усі зареготалисьа. Панок грізно гльанув на Максима ј пішов далі.
— В казарми! хтось гукнув зпереду.
Повели јіх у казарми.
Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла плісньавка; потьоки збігали до долу… Посеред хат стојали довгі столи в три рьади: то нари, дльа спаньньа… На долівці — смітьтьа по боки. У хаті стојав, мов чад; смерділо, јак з помијниці.
— Тут, видно, чорти жили, а не льуде! промовив Максим, увіјшовши.
Усі сумували, журилисьа, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе јім здавалосьа, шчо це вони в тьурмі, в неволі… Шчо, јак-би побачили родичі, де вони кочујуть? Мабуть би одцуралисьа на віки… Були такі, шчо плакали, згадавши про домівку… Не легко було ј Максимові; оже він не плакав, а насміхавсьа над усим… і над кацапами, ј над својіми, ј над собоју…
